Сіндбад Ґуґґенгайм. When The Sirens Fade

Випадкове знайомство в Парижі обернулося підготовкою до знімань документального серіалу When The Sirens Fade («Коли затихають сирени»), присвяченого українським митцям. Режисером стане правнук Пеґґі Ґуґґенгайм, 38-річний Сіндбад – член видатної родини, покоління якої нерозривно пов’язані зі світом мистецтва. Усі ми родом із дитинства, тому і кавер-сторі осіннього числа пронизана всім прекрасним, що оточувало Сіндбада впродовж життя – тим, чим він ділиться з глядачами через фотографію чи кіно. Двогодинна бесіда – подорож від Парижа до галереї Continua в Les Moulins – перед вами.

Я б хотів намалювати ваш портрет для читачів: де ви виросли, що і хто на вас вплинув, ваші захоплення?

Я виріс у Парижі, та моє коріння йде ще глибше у світове мистецтво. Мій батько, Сандро, народився і виріс у Венеції – саме в тому палаццо, де нині розташована колекція Пеґґі Ґуґґенгайм. По татовій лінії Пеґґі була моєю прабабусею, тож Венеція завжди здавалася мені другим домом. Обидва мої діди й бабусі були митцями, і це вплинуло на шлях мого батька, а згодом і мій. Моя мати, Лоранс, керує Les Éditions de l’Herne – невеликим, але дуже престижним видавництвом, яке було засноване моїм дідом, відомим завдяки своїм монографічним виданням Cahiers, присвяченим Борхесу, Ґомбровичу, Леві-Стросу, Арендт, Левінасу, Чомські та іншим (а нещодавно також Cahier Picasso).

 З юних років я проводив безліч часу в галереях мого батька – у Парижі та Нью-Йорку. Я всюди супроводжував його: працював поруч із ним на художніх ярмарках, проводив час у майстернях та студіях. З покоління в покоління моя родина розповідає свої історії разом із митцями – і через їхнє мистецтво – у галереях, книжках і музеях. Документальне кіно стало для мене способом продовжити цю традицію: я тісно співпрацюю з людьми, щоб перетворити досвід життя на кінематограф. Я також багато подорожував – Мексика, Перу, Куба – завжди з настановою занурюватися в місцеву культуру. З часом культура стала для мене своєрідною мовою – способом осягнути світ і порозумітися з людьми. Поза роботою я найщасливіший, коли роблю те саме: дивлюся фільми, готую для друзів, слухаю платівки на хорошій акустичній системі й вирушаю на природу, щоб відновити сили, перезавантажитися.

Мій батько відкрив галерею Art of the Century, названу на честь новаторського нью-йоркського простору Пеґґі – Art of This Century, відкритого у 1942 році. Її дизайн створив архітектор Фредерік Кіслер, і вона мала чотири захопливі зали (Абстрактна, Сюрреалістична, Кінетична, Денна), які поєднували європейський авангард і нову американську сцену. Саме там відбулася перша персональна виставка Джексона Поллока. Галерея підтримувала Роберта Мазервелла, Вільяма Базіотеса, Марка Ротко, Кліффорда Стілла, Річарда Пузетта-Дарта та організувала проривну виставку Exhibition by 31 Women (1943) – з роботами Фріди Кало, Леонори Керрінґтон, Дороті Теннін, Лі Краснер, Мерет Оппенгейм, Луїзи Невельсон та інших.

Як ви потрапили у документальне кіно?

 Я прийшов у документалістику через світ мистецтва. Спочатку працював із батьком – їздив із ним на мистецькі ярмарки й занурювався у візуальну культуру. Саме тоді я вперше взяв до рук камеру і закохався в можливість розповідати історії через кадр. Пізніше, у Нью-Йорку, я відкрив для себе більш кінематографічний підхід до нонфікшну і відвідував фестивалі на кшталт Sundance. Тоді я зрозумів, що документальне кіно може поєднувати майстерність, емпатію та вплив. Моя мета – не повчати, а надихати й залишати емоційний відбиток, який не зникає і після титрів.

Як ви обираєте теми для своїх історій?

Часто теми обирають мене. Мене приваблюють історії, де особисте життя перетинається з великими історичними силами – де інтимність і масштаб співіснують. Мій перший великий проєкт розповідав про мігрантів із Центральної Америки; щоденні розмови з ними змусили мене усвідомити власні привілеї й зрозуміти, як використовувати їх на благо чужих історій.

Pascale Marthine Tayou, Tch âm, exhibition views – Galleria CONTINUA, Les Moulins (C) Hafid Lhachmi – ADAGP Paris, 2025. Details: Pascale Marthine Tayou, Coton tige, 2015. Джинсова куртка, джинси, LEVI’S Футболка, OCTOBRE ÉDITIONS x AMANDINE PANDA Ремінь, RALPH LAUREN RRL Пальто, IRO Черевики, FRYE

Коли я став думати про Україну, мій бекграунд природно спрямував мене спершу до митців. Але, слухаючи й знайомлячись із різними людьми, я зрозумів, що культура – це ціла екосистема, а кожна практика має власну мову, яка досліджує різні теми. Розширюючи фокус на більше творче середовище, можна створити правдивіший і щедріший портрет української ідентичності сьогодні.

Я часто виявляю, що історії, в які я занурююся, – це ті, що дуже часто висвітлюються в новинах до такої міри, що ми майже перестаємо їх помічати. Ми чуємо про ці конфлікти й кризи щодня, і дуже легко втратити чутливість. Але за цими заголовками стоять реальні люди та цілі спільноти, чиї життя суттєво змінюються. Моя мета – повторно гуманізувати ці історії: показати обличчя за статистикою і нагадати, що за новинами стоять окремі долі. Я вірю, що коли ми встановлюємо емоційний зв’язок, то починаємо по-справжньому перейматися й бачити ці події такими, якими вони є – людськими історіями, що заслуговують на нашу увагу.

Як виникла ідея створити фільм про українців?

Вона народилася із захоплення й близькості. Я зустрічав українських митців і творчих людей, які переїхали до Парижа; їхні історії були сповнені мужності, гумору, гостинності й туги. Звідти я звернув увагу на тих, хто залишився в Україні, – людей, які творять серед сирен і невизначеності. Однією з перших робіт, яка зробила війну відчутною для мене, була робота Жанни Кадирової в Galleria Continua. Я завжди любив цю галерею, це не типова «біла коробка»: їхні події живі, сповнені діалогу. Мене вразив проєкт «Паляниця» в Парижі та нещодавня Strategic Locations, а також те, як роботи мисткині експонуються у Les Moulins – великому індустріальному просторі за Парижем, куди ми їдемо зараз. Колишня паперова фабрика додає її творам нового звучання – матеріал, масштаб і контекст говорять там голосніше. Я радий, що галерея представляє й підтримує Жанну – це знайомство задало тон моєму проєктові: зустрічати культуру там, де вона є, і документувати її живою. Хто з українських митців вас надихає? Цілий спектр голосів із різних сфер – кожен із них пропонує власний погляд на ідентичність. Balbek bureau розмірковує, як і з чого відбудовувати, створюючи модульне житло, що зберігає гідність. Електронна сцена переосмислює нічне життя у вигляді денних зібрань, які підтримують спільноту під час комендантської години. Жанна Кадирова перетворює річковий камінь на «хліб», щоб збирати кошти та берегти пам’ять. Міралі (Міралі Ділбазі – засновник і шеф-кухар Mirali. – Прим. ред.) підтримує гостинність через свою яскраву сезонну кухню в Києві. Поруч із ними – Onuka, DJ Nastia, Олександр Рудинський, Олексій Базела, сестри Фельдман, ЩукаРиба, Руслан Багінський, Маша Рева – разом вони створюють хор, а не соло. Вони приносять енергію, тепло й надію – доказ того, що стійкість може виглядати як ввімкнене світло у студії, як репетиція, що розпочинається вчасно, або як стіл, накритий для друзів.

Костюм з вовни, LANVIN Майка, BURBERRY Кеди, CONVERSE. José Yaque, Interior con Huracиn, 2024. Exhibition views Galleria CONTINUA Les Moulins. ADAGP Paris, 20

Як ви працюєте над своїми фільмами?

Моя практика заснована на принципах кіноправди / «прямого кіно» (cinéma vérité / direct cinema) – невеликі, мобільні знімальні групи та тривалі, довірливі стосунки, щоб камера ставала «невидимою». Це повне занурення, яке дозволяє глядачам опинитися всередині чужого досвіду. Великий вплив на мене мала Кірстен Джонсон. Її фільми «Людина з камерою» і «Дік Джонсон мертвий» досліджують ідентичність і людські зв’язки так глибоко, що це змінило мій підхід. На початку своєї кар’єри я мав честь працювати з нею на триденних зніманнях в Айові, навколо монументального стінопису Джексона Поллока, який замовила моя прабабуся у 1940-х, а згодом передала місцевій інституції. Під час тих знімань вона працювала зі мною як операторка, показала, як допомогти сценам «дихати», і згодом дала цінні поради. Це наставництво закріпило у мені людяний, терплячий спосіб зйомки, який я несу в цей проєкт – особливо у відображенні української ідентичності та того, як митці зберігають і переосмислюють її під час війни.

Що для вас означає війна, особливо в контексті When The Sirens Fade?

Джинсова куртка, LEVI’S Футболка, OCTOBRE ÉDITIONS x AMANDINE PANDA

Війна перериває час. Повсякденне життя зупиняється, і сенс стає нагальним. Кожен конфлікт унікальний, і війну в Україні потрібно усвідомлювати у її власних координатах. Досвід спілкування з іншими спільнотами розширив моє розуміння людських страждань, але я не прирівнюю це до реалій війни в Україні. Я намагаюся розповідати ці історії з повагою й гідністю – уважно до того, що люди переживають, і до тих тихих проявів турботи, які існують поруч із руйнуванням.

На якому етапі проєкт зараз?

Ми на стадії розроблення, переходимо до раннього виробництва. Ми вже домовилися про співпрацю з кількома митцями й плануємо графік знімань в Україні відповідно до ритму їхнього життя, паралельно завершуючи фінансування. Структура вже є, але підхід залишається гнучким, щоб фільм міг не тільки показувати, а й слухати своїх героїв. Найближчим часом ми вирушаємо до України, тому що проєкт матиме сенс лише тоді, коли ми будемо там, поруч, у процесі творення культури.

З ким ви працюватимете на місці?

З повністю українською командою – як під час знімань, так і на етапі постпродакшну. Я не привожу іноземну знімальну групу. Сам буду режисером (часто й оператором), а продакшн організуємо в Україні: лінійний продюсер / координатор виробництва, фіксерперекладач, оператор, звукорежисер, гафер, асистенти та консультант із безпеки. На етапі постпродакшну ми віддамо перевагу українським монтажерам, колористам, композиторам і дизайнерам, щоб голос залишався місцевим.

Пальто, IRO

Чи розглядаєте ви копродукцію з українськими компаніями?

Безумовно. Мене особливо цікавить Tabor – українська продакшн-компанія, чия нещодавня трисерійна робота Militantropos отримала схвальні відгуки у Каннах. Ми обговорюємо формат співпраці, який забезпечить доступ і безпеку, зберігаючи при цьому автентично українське авторство.

Як ви підходите до питань безпеки та етики під час зйомок у воєнних умовах?

З покорою та чіткими межами. Ми працюємо із залученням травмоорієнтованих практик, ставимося до згоди як до безперервного процесу й ніколи не просимо людей робити щось, що може поставити їх під загрозу. Ми маємо визначені пороги ризику для подорожей і знімань; якщо контекст змінюється – ми призупиняємо роботу. Камера повинна зберігати гідність, а не просто збирати кадри.

Пальто, IRO

Що ви хочете, щоб партнери й глядачі винесли з цього проєкту?

Зв’язок, відчуття причетності. Я хочу, щоб глядачі відчули близькість до людей, яких, можливо, ніколи не зустрінуть, і побачили Україну через її студії, кухні, репетиційні зали й творчі зібрання – не лише через новини. Для партнерів – культурних інституцій, телеканалів, фондів, брендів – це запрошення допомогти цій роботі тривати: співвиробництво, організація показів і дискусій, просування, щоб ці голоси були широко почуті.

Вінтажна футболка Штани, ремінь, RALPH LAUREN RRL Кеди, CONVERSE Окуляри, LGR. Zhanna Kadyrova, Invisible Forms, 2012

Як люди зможуть побачити вашу роботу?

Ми створюємо її як серіальний проєкт для телеканалів, стримінгів і культурних просторів, а також як повнометражну антологію для фестивалів і музейних показів із дискусіями та перформансами. Дух фільму – інтимний і кінематографічний, тож він може жити в обох світах.

Яких вищих цілей ви прагнете у своїй творчості?

Вплив через емпатію. Я хочу будувати емоційні мости, щоб глядачі відчули близькість до життів, яких ніколи не проживуть самі. У добу інформаційного перевантаження я обираю мову правди (vérité), мову занурення, адже саме емоції змушують нас по-справжньому піклуватися, не бути байдужими. Якщо фільм здатен змінити чиєсь сприйняття – спонукати простягнути руку, підтримати, захистити, тоді він виконав свою місію. Мета проєкту When The Sirens Fade не лише задокументувати, а з’єднати – допомогти зберегти культуру, підсилюючи голоси тих, хто тримає її живою.|

Смокінг, LANVIN Сорочка, ETON. Zhanna Kadyrova, Shots, 2014–2023

Редакція висловлює щиру подяку Galleria Continua в Les Moulins за надану локацію та сприяння в організації процесу знімання. www.galleriacontinua.com