Автор: admin

  • Ваш щасливий аромат! Парфумерний гороскоп L’Officiel Online х Parfum Büro

    Ваш щасливий аромат! Парфумерний гороскоп L’Officiel Online х Parfum Büro

    Аромати здатні надихати до змін: додавати впевненості, підкреслювати ті чи інші риси характеру, формувати настрій або ж зовсім говорити за нас. А ще — вони здатні виступати своєрідним талісманом, приносити щастя та ставати символами особистих подій. У час, коли всі ми знаходимося в передчутті нового, редакція L’Officiel Online та Parfum Büro склали парфумерний гороскоп на майбутній рік з передбаченнями удачі, кохання та інших благ. Знайдіть у ньому свій щасливий аромат!

    Овен

    Щасливий аромат — Laboratorio Olfattivo Amberbomb

    https://officiel-online.com/krasota/beauty-revisor/parfum-buro-lofficiel-online-beauty-horoscopes/

  • MONATIK: підсумки року

    MONATIK: підсумки року

    Великий і важливий підсумок року: ми створили багато робочих місць, подарували тисячам людей на концертах ексклюзивні, світлі емоції.

    Яким для вас був цей рік – особисто і творчо? Який головний підсумок або відкриття ви заберете із собою далі?

    Для мене цей рік був надзвичайно складним і водночас показовим. Ми буквально за місяць до шоу були змушені повністю перебудувати сценічну концепцію через влучання російської ракети в склади з технікою. Підготовка й репетиції постійно переривалися повітряними тривогами та відключенням світла, а багато запланованих wow-ефектів довелося скасувати через обстріли.

    Попри все це я щиро радію, що нам вдалося самостійно, без організаторів, реалізувати шоукейс IV на підтримку четвертого сольного альбому. Як на мене, це великий і важливий підсумок року: ми створили багато робочих місць, подарували тисячам людей на концертах ексклюзивні, світлі емоції, багато співпрацювали з артистами та брендами. Це був справжній рух уперед, попри всі обставини.

    В особистому вимірі цей рік навчив мене ще сильніше цінувати прості речі. Бувають періоди, коли ми майже щоночі проводимо час в укриттях. Але зранку мої діти продовжують ходити до київської школи, знаходять нових друзів: Даня забиває голи у футбольній команді, Платон уже малює цілі комікси, а Лео зробив свої перші кроки. Саме в ці моменти я щоразу нагадую собі: попри все, найважливіше – бачити життя, яке триває, і берегти те, що маєш.

    Ви дали чотири масштабні концерти, кожен із яких мав власну енергетику та візуальну мову. Який із них став для вас найбільш емоційним і чому?

    Напевно, це звучатиме передбачувано, але кожен із цих концертів був для мене по-своєму особливим. У цьому й полягала ідея шоукейсу IV: ми свідомо створили чотири різні емоції на чотирьох різних майданчиках, ніби зафіксували їх як окремі картини.

    Так, простіше було б зіграти чотири концерти поспіль в одному місці, але це точно не наш шлях. Мені важливо не повторюватися – я люблю створювати неповторні, ексклюзивні емоції, які можна прожити лише «тут і зараз» і які залишаються в пам’яті надовго. Для мене в цьому і є суть мистецтва.

    Першим став камерний закритий концерт для музичної спільноти та медіа на паркінгу КВЦ «Парковий» – просторі, який у часи тривог став для нас символом безпеки. Далі проєкт продовжився в Українському Домі, де слухачі вперше почули альбом у форматі допрем’єрної презентації, розгорнутої одразу на чотирьох поверхах.

    Ми щиро раділи, коли після нашого виступу цей неймовірно красивий простір відкрився ще й як повноцінний концертний майданчик. Сьогодні тут відбуваються модні покази, лайви, виступи, а вже наступного року – і концерти інших артистів. Мені приємно усвідомлювати, що ми стали частиною цього процесу.

    У Палаці спорту композиції прозвучали в оригінальних аранжуваннях та в дуетах з артистами, разом із якими вони створювалися. А сцена Національної опери стала фінальною крапкою – тут слухачі почули зовсім іншу інтерпретацію цих пісень у супроводі оркестру. Це інша енергетика, інше дихання і інше відчуття музики.

    Що із закулісся цих шоу залишилося у вашій пам’яті: моменти, яких глядачі ніколи не побачать, але які для вас – найцінніші?

    Дуже багато цінних спогадів залишається в процесі підготовки та за лаштунками. Це репетиції з танцівниками й музикантами, коли від перших нот і рухів буквально йдуть мурахи по шкірі. Глядач цього не бачить, але саме в ці миті народжується вистава.

    Для мене було особливо зворушливо усвідомлювати, що змінилося ціле покоління, а люди й далі слухають музику MONATIK, надихаються нею і приходять на концерти.

    Окреме місце в пам’яті займає підготовка з оркестром і виставка картин під час презентації альбому у КВЦ «Парковий». Я особисто продумував розміщення кожної роботи й кожної пісні – для мене це був єдиний простір, де музика й візуальне мистецтво розмовляли між собою.

    Є ще один дуже особистий момент, про який глядачі зазвичай не знають: перед кожним виступом я молюся молитвою, яку мені свого часу переповіла бабуся. Я роблю це щоразу перед кожним шоу. Саме такі миті тиші й єдності для мене мають особливу цінність.

    Ваш новий альбом став важливою точкою в музичному розвитку. Як би ви описали його тим, хто ще не встиг його послухати?

    Я почав писати альбом «Вічно танцююча людина» ще до повномасштабного російського вторгнення, тому для мене він став своєрідним телепортом у легше й безтурботніше життя, яке ми мали раніше. Це дуже красива, цілісна картина, у якій кожна пісня відкриває свою окрему емоцію. Слухаючи його, можна впізнати власні відчуття – ті, що хочеться зберегти всередині.

    Цього року у вас було кілька яскравих дуетів. Які колаборації стали для вас найбільш резонансними й чому?

    До кожної колаборації я ставився з великою повагою та інтуїцією. Запрошуючи артистів до дуетів на альбомі, я чітко відчував, кому саме підходить та чи інша пісня, хто зможе органічно в ній прозвучати і чий вайб мені справді близький. Тому всі ці дуети для мене дуже особисті. Я вдячний кожному, хто погодився і вирушив зі мною в цю вічно танцюючу подорож.

    Як ви ухвалюєте рішення про творчу співпрацю? Що має збігтися – енергія, історія, ідея?

    Тут немає формули – просто все має збігтися. Іноді пісня чекає свого часу роками, лежить і мовчить, а потім раптом стається магія. А буває, що дует народжується дуже швидко, майже інтуїтивно. Це різний досвід, але кожен із них для мене цінний.

    Якщо говорити чесно: що цього року було «саме так» – знаком, що ви рухаєтеся правильним шляхом?

    Це відчуття після завершення проєкту IV. Усе вдалося саме так, як планували, а може, навіть і краще. З новими силами та вдячністю прямуємо в новий рік.

    Ви оголосили про колаборацію з Finlandia Vodka. Що для вас у цьому проєкті – естетика, цінності бренду, творча свобода чи можливість розповісти нову історію?

    Для мене в цьому проєкті ключовим стало партнерство і спільні цінності. Мені важливо, що в Україні є соціально відповідальні бізнеси, які підтримують культуру й допомагають реалізовувати масштабні творчі проєкти на гідному рівні.

    Під час концертів ми зосереджені на тому, щоб залучати якомога більше коштів для наших захисників і захисниць, і саме завдяки таким партнерам стає можливим без компромісів поєднати зміст, естетику й масштаб.

    З Finlandia у нас відбувся дуже органічний метч. Це бренд, який говорить мовою культури, естетики та відповідального святкування. А моя музика завжди була частиною таких моментів – красивих, світлих, наповнених змістом. Для мене це насамперед можливість разом розповісти нову історію.

    Що ви вже знаєте про наступний рік? Яким хочете бути, чим хочете здивувати та чому хочете навчитися як артист і як людина?

    Чесно зізнаюся: про наступний рік я знаю лише одне – що насправді нічого не знаю. Єдине незмінне бажання – мир для всіх українських домівок. А вже поруч із ним – багато мрій і намірів, як творчих, так і дуже особистих.

    Я дотримуюся правила говорити публічно лише про те, що вже відбулося або має чітке підґрунтя. Тому дозволю собі залишити інтригу і сказати просто: до зустрічі в наступному році. Він точно буде Special.

    https://officiel-online.com/lichnosti/intervju/monatik-year-results/

  • Візуальна мова українського духу. Віртуальний музей Миколи Теліженка відкриває нові сторони культурного коду нації

    Візуальна мова українського духу. Віртуальний музей Миколи Теліженка відкриває нові сторони культурного коду нації

    Народний художник України, митець, який усе життя працював із кодами пам’яті, сакральності та героїки, залишив по собі не просто творчий доробок, а цілісну візуальну систему — мову українського духу.

    Завдяки ініціативі родини, друзів і однодумців та підтримці Українського культурного фонду було створеноВіртуальний музей Миколи Теліженка — простір, де вперше зібрано й відкрито для широкої аудиторії ключові роботи митця. Багато з них публікуються вперше.

    Образи, створені Теліженком, вирізняються чіткою графічністю, лаконізмом і водночас глибиною. Вони легко зчитуються, але не спрощуються. Саме ця риса робить його роботи несподівано близькими до сучасної плакатної, діджитал- і навіть мем-культури.

    Це мистецтво миттєвої ідентифікації — і водночас довгого внутрішнього діалогу.

    Після 1991 року Україна опинилася перед необхідністю — і досі перебуває в ній — пояснювати світові саму себе. Триста років імперського наративу зробили свою справу: українська культура була або замовчана, або зведена до «етнографічного декору».

    У цій ситуації мистецтво отримало додаткову функцію — не лише естетичну, а й екзистенційну.
    Творчість Миколи Теліженко стала послідовним і цілісним дослідженням українського національного коду.

    Мова, зшита з регіонів і часів

    Народжений у Звенигородці — серці Наддніпрянщини, на землі Шевченка, скіфів, козаків і гайдамаків — Теліженко ніс у собі пам’ять місця як генетичний досвід. Проте його мистецтво не обмежувалося локальністю.

    Протягом життя він вивчав образні системи різних регіонів України, працював з деревом, каменем, мозаїкою, графікою, витинанкою, поєднував архаїку з модернізмом, сакральне з актуальним. Результатом стала універсальна формальна мова, в якій впізнається вся країна — без втрати індивідуальності. Його роботи — від мозаїки «Козак Мамай» до скульптур «Легенда Холодного Яру», «Крик Берестечка», графічних серій і витинанок — побудовані як складні знаково-символічні структури. Тут кожен образ має кілька рівнів прочитання, нагадуючи семіотичні лабіринти Умберто Еко.

    У мистецтві Теліженка немає постмодерної знецінювальної іронії. Його героїка — не пафосна, а людяна. Його трагедія — не абстрактна, а особиста. Його пам’ять — жива.

    Це мистецтво не романтизує біль, не перетворює історію на декорацію та не грається з травмою. Воно говорить серйозно — і саме тому звучить переконливо в епоху «нової щирості» та метамодерну.

    Творчу практику Миколи Теліженка цілком закономірно порівнюють із мексиканським монументалізмом, індійським неотрадиціоналізмом та африканським декоративним символізмом. Його витинанки, графіка, геральдичні композиції — це не лише мистецькі об’єкти, а закодовані структури пам’яті, готові до переосмислення в сучасних кураторських, цифрових і освітніх проєктах.

    Віртуальний музей як простір майбутнього

    Проєкт «Віртуальний музей Миколи Теліженка» — це не підсумок і не епітафія. Це платформа для нового прочитання.

    Тут традиційні образи входять у VR-простір, стають частиною діджитал-сторітелінгу та набувають нових значень у сучасному контексті війни, пам’яті й спротиву.

    https://officiel-online.com/lifestyle-2/style-life/mykola-telizhenko-virtual-museum-reveals-new-aspects-of-the-nation-cultural-code/

  • Джордж Клуні відмовився від романтичних сцен у кіно та більше часу присвячує родині

    Джордж Клуні відмовився від романтичних сцен у кіно та більше часу присвячує родині

    64-річний голлівудський актор Джордж Клуні нещодавно повідомив, що більше не планує зніматися у сценах поцілунків у кіно. За його словами, нині він прагне, щоб і робота, і особисте життя відповідали одному принципу — усвідомленості. Таке рішення він прийняв після розмови з дружиною Амаль, усвідомлення свого віку та зміни пріоритетів, бажаючи наслідувати Пола Ньюмана і більше не конкурувати з молодими акторами-«серцеїдами». Актор більше не бачить себе в таких ролях, що символізує завершення певної епохи його кар’єри, хоча він не припиняє зніматися загалом.

    Зустріч, що не була запланованою

    З Амаль Аламуддін Джордж Клуні познайомився у липні 2013 року. Зустріч відбулася після благодійного заходу, без публічності та без гучних заголовків. На той момент Клуні мав репутацію найвідомішого холостяка Голлівуду, який протягом понад двох десятиліть не планував одружуватися. Амаль же вже була відомою у професійному середовищі — як міжнародна юристка з прав людини, що працювала з резонансними справами та співпрацювала з ООН.
    За словами самого актора, перше враження від Амаль було пов’язане не з її зовнішністю, а з інтелектом і незалежністю. Вона не демонструвала захоплення його статусом і не намагалася справити враження, що стало для Клуні вирішальним фактором.
    Стосунки розвивалися досить швидко, але без публічної демонстративності. Уже через шість місяців після знайомства Джордж Клуні зробив Амаль пропозицію. Сам актор пізніше зізнавався, що був упевнений у своєму рішенні практично одразу.
    Весілля відбулося у вересні 2014 року у Венеції. Церемонія, попри присутність зіркових гостей, була стриманою й елегантною — у стилі пари, яка від самого початку уникала надмірної уваги до особистого життя.
    Шлюб Клуні й Амаль часто називають союзом двох різних світів — Голлівуду та міжнародної юриспруденції. Втім, сам актор неодноразово наголошував, що саме ця різниця стала їхньою силою.
    Амаль продовжила активну професійну діяльність після весілля: вона працює адвокаткою у справах з прав людини, консультує міжнародні організації та викладає в університеті. Джордж Клуні, зі свого боку, зменшив кількість світських появ і дедалі рідше знімається у проєктах, що не відповідають його нинішнім цінностям.
    У 2017 році подружжя стало батьками двійні — Елли та Александра. Народження дітей стало несподіванкою для пари, але, за словами Клуні, саме батьківство остаточно змінило його погляд на життя, час і роботу.
    Клуні й Амаль свідомо не афішують приватне життя дітей. Сім’я багато подорожує й мешкає між кількома країнами — США, Великою Британією, Італією та Францією. Останніми роками вони обрали Францію як місце для більш спокійного сімейного життя, подалі від постійної уваги папараці.

    https://officiel-online.com/lifestyle-2/style-life/george-clooney-has-given-up-romantic-scenes-in-movies-and-is-devoting-more-time-to-his-family/

  • 4 різдвяні романтичні комедії цього року

    4 різдвяні романтичні комедії цього року

    Різдвяні комедії відходять від теми святкової ідилії, пропонуючи глядачам більш життєві сценарії. У цьому році Amazon Prime підготували кіно про тих, хто створює атмосферу різдва, а Netflix зосередились не лише на коханні, але й бізнесі та навіть пограбуваннях. Редакція L’Officiel Online зібрала чотири різдвяні фільми, які обіцяють бути веселими, цікавими та сповненими святкової атмосфери.

    «О! Як! Весело!»

    Клер, яка починає готуватися до Різдва вже 1 грудня, вважає свято своїм повноцінним проєктом і щоденною відповідальністю. Коли родина залишає її сам на сам, ретельно вибудуваний святковий порядок дає збій. Образ Клер у виконанні акторки Мішель Пфайффер з гумором візуалізує невидиму роботу дружин та мам, які й створюють атмосферу радості. Відзначається стрічка й іншим кастом – Фелісіті Джонс, Хлоєю Ґрейс Морец, Євою Лонгорією та іншими знаменитостями.

    «Труднощі з шампанським»

    Сюжет «Труднощів з шампанським» розгортається в зимовій Франції, куди головна героїня Сідні Прайс приїздить закрити угоду з придбання шампанського дому до свят. Робоча поїздка швидко ускладнюється романтичним знайомством: її симпатією виявляється спадкоємцем сімейного бізнесу, який Сідні планує викупити.  

    «Святкове пограбування»

    За сюжетом ромкому «Святкове пограбування» героїня Софія шукає гроші на лікування матері, а хлопець на ім’я Нік — шанс повернути контроль над власним життям і не втратити зв’язок із донькою. Вони об’єднуються навколо пограбування цинічного власника універмага напередодні Різдва, але їх план швидко зміщує акценти на тему взаємної довіри та справедливості в цей святковий час.

    «Різдво з колишнім»

    Нова різдвяна комедія від Netflix розповідає про «цивілізоване» розлучення Кейт і Еверетта — подружжя вирішує завершити шлюб без драм та провести останнє спільне Різдво. Їх план швидко дає тріщину, адже в Еверетта з’являється нова партнерка, а Кейт, намагаючись зберегти емоційний баланс, опиняється в низці незручних ситуацій. Головні ролі в картині зіграли Алісія Сільверстоун та Олівер Хадсон.

    https://officiel-online.com/lifestyle-2/style-life/new-christmas-romcoms-2025/

  • Клер Табуре представить у Парижі ескізи нових вітражів для Нотр-Даму

    Клер Табуре представить у Парижі ескізи нових вітражів для Нотр-Даму

    У Парижі відкривають виставку французької художниці Клер Табуре, присвячену її ескізам шести майбутніх вітражів для собору Нотр-Дам. Глядачі зможуть побачити повнорозмірні паперові макети, створені тушшю, — саме за ними згодом виготовлятимуться нові вітражі.

    Проєкт Табуре замінить вікна XIX століття, встановлені архітекторами Еженом Віолле-ле-Дюком та Жан-Батістом Лассусом під час реставрації 1844 року. Хоча ті історичні вітражі не постраждали під час пожежі 2019 року, рішення президента Франції Еммануеля Макрона та архієпископа Парижа Лорана Ульріха оновити інтер’єр сучасним мистецтвом спричинило значний спротив з боку зберігачів спадщини. 

    Попри критику, влада оголосила міжнародний конкурс, висунувши одну ключову вимогу: нові вітражі мають бути фігуративними. Пропозиція Табуре перемогла серед 110 поданих проєктів. Її композиція зображає П’ятидесятницю. Фігури на передньому плані виконані в характерній експресивній манері художниці, а тло цитує декоративні мотиви з історичних вікон Віолле-ле-Дюка, створюючи м’який діалог між традицією та сучасністю.

    «Кожне нове художнє втручання в історичний Париж викликає суперечки — і цікаво бути частиною цього процесу», — зазначила Табуре в інтерв’ю. — «Колони Бюрена в Пале-Рояль чи піраміда Пея у Луврі також спершу критикувалися, а сьогодні вони — улюблені символи міста. Зміни потрібно робити обережно, і цей проєкт саме такий: дуже делікатний, гармонійний».

    Нове мистецьке бачення Клер Табуре може стати наступною знаковою сторінкою в історії Нотр-Даму, який після пожежі переживає масштабне оновлення.

    https://officiel-online.com/all-news/claire-tabouret-to-present-sketches-of-new-stained-glass-windows-for-notre-dame-in-paris/

  • Повернення культової історії: У Лос-Анджелесі презентували фільм «Анаконда»

    Повернення культової історії: У Лос-Анджелесі презентували фільм «Анаконда»

    У Лос-Анджелесі відбулася прем’єра нової «Анаконда». Як зазначає режисер стрічки Том Гормикан, нова історія є переосмисленням культового фільму 1997 року. 

    На прем’єрі червоним хідником пройшли виконавці головних ролей: Пол Радд, Джек Блек і Стів Зан, а також Тенді Ньютон і Селтон Меллу.  Також на подію завітав і репер Айс К’юб, який з’являється у фільмі з комедійним камео. 

    Зйомки нової «Анаконда» майже повторили сюжет фільму. За словами Тома Гормикана, команда втратила ключову локацію для фіналу просто під час виробництва. Після того як масштабний сет — імпровізоване кладовище старих човнів — уже був повністю збудований, Австралію накрив перший за 50 років циклон, який повністю знищив декорації. Режисеру довелося терміново переписувати фінал фільму просто на майданчику, буквально збираючи сцену з того, що вдалося врятувати. «Це було схоже на реаліті-шоу про кіновиробництво», — зізнався Гормикан.

    За сюжетом нерозлучні друзі з дитинства мріють відтворити свій улюблений фільм усіх часів — «легендарну» Анаконду. Криза середнього віку підштовхує їх нарешті ризикнути й вирушити в саме серце Амазонки, щоб розпочати зйомки. Але веселий хаос на майданчику перетворюється на боротьбу за виживання, коли перед ними постає справжня гігантська анаконда. І фільм, за який вони готові «померти», може справді коштувати їм життя.







    https://officiel-online.com/lifestyle-2/style-life/film-anaconda-was-presented-in-los-angeles/

  • Що всередині: новий бутик JW Anderson у Лондоні

    Що всередині: новий бутик JW Anderson у Лондоні

    JW Anderson відкривають бутик у Лондоні, який продовжує нову стратегію розвитку бренду. На Pimlico Road, вулиці, відомій антикварними та дизайнерськими лавками, Джонатан Андерсон представив простір, у якому мода поєднується з іншими аспектами життя, такими як мистецтво, культура та навіть садівництво. «Що всередині» лондонської локації JW Anderson, розповідає редакція L’Officiel Online.

    Новий бутик постає як місце, де колекціонування стає способом мислення. Поряд із готовим одягом, взуттям та аксесуарами тут розгортається постійно зростаюча добірка предметів для дому й саду, об’єднаних увагою до матеріалу, походження та ремесла.

    Архітектурну концепцію простору розробила студія Sanchez Benton. Двоповерховий бутик вибудуваний як серія камерних кімнат із оксамитовими панелями та тактильними матеріалами, що створюють затишну атмосферу. Водночас на цокольному поверсі розташувалися прес-зона та VIP-салон для клієнтів JW Anderson.

    Першу інсталяцію представляють шість скульптурних настінних світильників британської мисткині Кіри Фрейє — об’єкти, у яких збережені фізичні сліди процесу створення.

    Серед інших митців, чиї роботи можна знайти в бутику — Чарльз Ренні Макінтош із перевиданнями табуретів і світильників зі шотландського дуба, Джейсон Моссері з Hope Spring Chairs та Milking Stools,  Mac Collins зі стільцями й столами, що поєднують скульптурність і функцію, Ніколя Моссе з керамікою «Колекція свиней». Також в JW Anderson можна придбати ручне скло Laguna B, ірландський лляний текстиль, садові інструменти та фарбовані вручну тканини Polly Lyster’s The Dyeworks.






    https://officiel-online.com/lifestyle-2/style-life/jw-anderson-london-store/

  • Щоденник ув’язненого: Ніколя Саркозі випустив мемуари про 20 днів під вартою

    Щоденник ув’язненого: Ніколя Саркозі випустив мемуари про 20 днів під вартою

    Колишній президент Франції Ніколя Саркозі випустив мемуари «Щоденник ув’язненого» (Le Journal d’un prisonnier). Видання обсягом 216 сторінок детально описує 20 днів його перебування під вартою у паризькій в’язниці Сантé.

    Саркозі описує свою камеру мовою людини, звиклої до комфорту й бездоганної організації простору. За його словами, приміщення більше нагадувало «дешевий готель», але навіть ця асоціація швидко розсипалася. Спроба відкрити вікно завершилася миттєвим розчаруванням — шум, гуркіт і крики стали постійним фоном нового життя.

    «Атмосфера була загрозливою. Ласкаво просимо в пекло!» — пише експрезидент, описуючи, як сусід по камері годинами бив металевим предметом по ґратах.

    У книжці багато деталей, які руйнують будь-яку романтизацію тюремного досвіду. Жорсткий матрац, подушки зі «дивного матеріалу», незручне планування камери, призначеної для людей з інвалідністю, — усе це стає для Саркозі символами втрати контролю над власним тілом і простором.

    Окрему увагу він приділяє їжі: обід о 11:30 з маленьких пластикових підносів не викликав ані апетиту, ані бажання робити вигляд, що це дрібниця. Навіть тюремний душ із водою «по таймеру», де доводиться постійно натискати кнопку, перетворюється в тексті на метафору обмеженої свободи.

    Як у будь-якій сильній історії, тут є й несподівані деталі. Наприклад, сусід, який регулярно співав Circle of Life з мультфільму «Король Лев», чергуючи спів із ударами по ґратах. Цей абсурдний саундтрек, за словами автора, лише підсилював відчуття нереальності того, що відбувається.

    Саркозі згадує і події перед ув’язненням — зокрема емоційну реакцію дружини Карли Бруні: «Який кошмар! Чим ми заслужили весь цей жах?». Описує він і коротку зустріч із чинним президентом Франції Емманюелем Макроном, зізнаючись, що не мав ані бажання, ані слів для дружньої розмови.

    За твердженням експрезидента, Макрон пропонував перевести його до більш безпечної в’язниці, але Саркозі принципово відмовився — як від переведення, так і від будь-яких привілеїв.

    https://officiel-online.com/all-news/nicolas-sarkozy-releases-memoir-about-20days-in-custody/

  • Sindbad Guggenheim: When The Sirens Fade

    Sindbad Guggenheim: When The Sirens Fade

    A chance encounter in Paris has transformed into preparations for the upcoming series When The Sirens Fade, dedicated to Ukrainian artists. The project will be directed by 38-year-old Sindbad, the great-grandson of Peggy Guggenheim — a member of the legendary family whose connection to the art world spans generations.

    We are all shaped by our childhood, and the protagonist of this autumn issue’s cover story is infused with everything beautiful that has surrounded him throughout his life — the very things he now shares with viewers through photography and film. The following conversation, a two-hour journey from Paris to Galleria Continua in Les Moulins, is yours to discover.

    Where you grew up, what and who influenced you, your hobbies?

    I grew up in Paris, but my roots run deep into the art world. My father, Sandro, was born and raised in Venice—literally in the palazzo that is now the Peggy Guggenheim Collection. On his side, Peggy Guggenheim was my great-grandmother, so Venice has always felt like a second home. Both of my grandparents were artists, and that shaped my father’s path and, in turn, mine. My mother runs Les Éditions de l’Herne, a small but very prestigious publishing house founded by my grandfather, renowned for its monographic Cahiers—Borges, Gombrowicz, Lévi-Strauss, Arendt, Levinas, Chomsky, among others—and a recent Cahier Picasso.

    From a young age I spent countless hours in my father’s gallery—in Paris and in New York—and I followed him everywhere: working alongside him at art fairs, and spending time in artists’ studios and workshops. For generations, my family has told stories with—and through—artists in galleries, books, and museums. Documentary is my way of continuing that tradition—collaborating closely with people so lived experience becomes cinema. I also traveled widely—Mexico, Peru, Cuba—always with the instruction to dive into local culture. Over time, culture became a language for me: the way I understand the world and connect to people. Outside of work I’m happiest doing more of the same—films, cooking for friends, listening to records on a good hi-fi, and getting out into nature to reset.

    My father later opened a gallery called Art of the Century, named after Peggy’s pioneering New York space, Art of This Century (57th Street, 1942). Designed with architect Frederick Kiesler, it offered four immersive rooms (Abstract, Surrealist, Kinetic, Daylight) that bridged the European avant-garde and a rising American scene—launching Jackson Pollock’s first solo show (1943), championing Motherwell, Baziotes, Rothko, Clyfford Still, Pousette-Dart, and staging the trailblazing “Exhibition by 31 Women” (1943) with Frida Kahlo, Leonora Carrington, Dorothea Tanning, Lee Krasner, Meret Oppenheim, Louise Nevelson, and others.

    How did you get into documentary filmmaking?

    I came to documentary through the art world. Early on I worked with my father, traveling to art fairs and being immersed in visual culture. That’s when I picked up a camera and fell in love with telling stories through a frame. Later, in New York, I discovered a more cinematic approach to nonfiction and spent time at festivals like Sundance. I realized documentary could blend craft, empathy, and impact. My aim isn’t to lecture; it’s to inspire and leave an emotional imprint that lingers after the credits.

    How do you choose topics for your narratives?

    Often, the topics choose me. I’m drawn to stories where private lives intersect with larger historical forces—where intimacy and scale coexist. My first long project followed Central American migrants; listening every day confronted me with my own privileges and clarified how to use them in service of others’ stories.

    Pascale Marthine Tayou, Tch âm, exhibition views – Galleria CONTINUA, Les Moulins (C) Hafid Lhachmi – ADAGP Paris, 2025. Details: Pascale Marthine Tayou, Coton tige, 2015.Denim jacket, jeans, LEVI’S. T-shirt, OCTOBRE ÉDITIONS x AMANDINE PANDA. Belt, RALPH LAUREN RRL Coat, IRO. Boots, FRYE

    When I began thinking about Ukraine, my background meant I naturally looked at artists first. But as I listened and met more people, it became clear that culture is an ecosystem, and each practice is its own language exploring different themes. Architecture asks how to rebuild well in wartime—think of Balbek Bureau’s RE:Ukraine modular housing and dignified layouts. Music reimagines rhythm under curfew—DJs and festivals shifting to daytime. Visual art turns matter into memory—Zhanna Kadyrova’s Palianytsia stone “loaves.” Food keeps continuity and care—Mirali’s fiercely seasonal kitchen in Kyiv. Expanding to the wider creative community gives a truer, more generous portrait of Ukrainian identity right now.

    How did the idea to make a film about Ukrainians come about?

    It grew out of admiration and proximity. I was meeting Ukrainian artists and creatives who had relocated to Paris; their stories were full of courage, humor, hospitality, and longing. From there I was drawn to those who chose to remain in Ukraine—people making work in the midst of sirens and uncertainty.

    One of the first works that made the war feel close to me was seeing Zhanna Kadyrova with Galleria Continua. I’ve always loved this gallery—they don’t behave like a conventional white cube; their programming is alive, with happenings that keep the conversation moving. I was struck by shows like Palianytsia in Paris and, more recently, Strategic Locations—and by the way her works are also on view at Les Moulins, their vast site just outside Paris. That former paper mill is rough and industrial, and it changes how the work reads—material, scale, and context speak louder there. I’m happy they represent and support Zhanna; that encounter helped set the tone for my project: meet culture where it is, and document it as it lives.

    Wool suit, LANVIN. Tank top, BURBERRY. Sneakers, CONVERSE. José Yaque, Interior con Huracиn, 2024. Exhibition views Galleria CONTINUA Les Moulins. ADAGP Paris, 20

    Who among Ukraine’s creatives has inspired you?

    A spectrum of voices across disciplines—each practice a different lens on identity. Balbek Bureau thinks about how to rebuild, and with what, designing modular housing that preserves dignity. The electronic scene re-imagines nightlife as daylight gatherings to honor curfew and community. Zhanna Kadyrova turns river stone into “bread” to raise funds and remember. Mirali keeps hospitality alive through a fiercely seasonal kitchen in Kyiv. Alongside them: Onuka, DJ Nastia, Sasha (Oleksandr) Rudynskyi, Oleksii Bazela, Sestry Feldman, Shchukariba, Ruslan Baginskiy, Masha Reva—together forming a chorus rather than a solo. They bring energy, welcome, and hope—proof that resilience can look like a studio light turning on, a rehearsal starting on time, a table laid for friends.

    How do you work on your films?

    My practice is rooted in cinéma vérité / direct cinema—small, agile setups and long, patient relationships so the camera can become invisible. It’s a fly-on-the-wall immersion that lets audiences step inside someone else’s experience.

    A major influence is Kirsten Johnson. Her films Cameraperson and Dick Johnson Is Dead investigate identity and relationships in ways that profoundly shaped me. Early on, she generously joined me for a three-day shoot in Iowa around a monumental Jackson Pollock mural commissioned by my great-grandmother in the 1940s and later gifted to an Iowa institution. On that shoot she operated camera with me, modeled how to let scenes breathe, and later offered thoughtful notes. That mentorship reinforced a human-first, patient way of filming that I carry into this project—especially as it relates to Ukrainian identity and how creatives are preserving and reshaping it during the war.

    What are your interests and range of hobbies?

    Most of my interests orbit culture. I often travel for exhibitions and festivals or to support friends’ shows. I’m passionate about cinema—watching as much as making—and I love the tactile ritual of listening to music on a proper hi-fi. Cooking and time in nature help me reset; they’re as essential to my process as any lens.

    What does war mean to you—especially in the context of this project?

    Denim jacket, LEVI’S. T-shirt, OCTOBRE ÉDITIONS x AMANDINE PANDA

    War interrupts time; everyday life pauses and meaning becomes urgent. Every conflict is unique, and the war in Ukraine must be acknowledged on its own terms. Experiences with other communities have broadened my understanding of human struggle, but I’m not equating those with the reality of war in Ukraine. I try to tell these stories with respect and gravity—attentive to the devastation people face and to the quiet forms of care that persist alongside it.

    What stage is When the Sirens Fade at right now?

    We’re in development moving into early production. Our access with several artists is confirmed, and we’re sequencing filming windows around the real pace of their lives while finalizing financing. The structure is there, but the work remains flexible—so the film can listen as much as it shows.

    Are you planning to film in Ukraine?

    Yes—in the near term. The project only makes sense if we’re there, shoulder to shoulder, while the culture is being made.

    Who will you work with on the ground?

    An all-Ukrainian team—on set and in post. I’m not bringing a foreign crew. I’ll direct (often operate camera), and we’ll staff the production in Ukraine: line producer/production coordinator, fixer-translator, camera, sound, gaffer, production assistants, and a safety advisor. In post we’ll prioritize Ukrainian editors, colorists, composers, and designers so the voice stays rooted locally.

    Coat, IRO

    Are you exploring co-production with Ukrainian companies?

    Absolutely. I’m particularly interested in Tabor, a Ukrainian production company whose recent three-part series Militantropos reached Cannes to strong reception. We’re discussing how to partner in a way that protects access and safety while keeping the authorship authentically Ukrainian.

    How do you approach safety and ethics while filming during war?

    With humility and clear boundaries. We work with trauma-informed practices, treat consent as ongoing, and never ask anyone to do something that could jeopardize them. We keep risk thresholds for travel and filming; when the context changes, we pause. The camera should center dignity, not just collect images.

    Coat, IRO

    What do you want partners and audiences to take from the project?

    Connection—and a sense of welcome. I want viewers to feel close to people they might never meet, and to recognize Ukraine through its studios, kitchens, rehearsal rooms, and gatherings—not only through headlines. For partners—cultural institutions, broadcasters, foundations, aligned brands—the invitation is to help this work travel: co-produce, host screenings and conversations, support outreach, and make sure these voices are heard widely.

    Vintage T-shirt. Pants, belt, RALPH LAUREN RRL. Sneakers, CONVERSE. Sunglasses, LGR. Zhanna Kadyrova, Invisible Forms, 2012

    How will people be able to see the work?

    We’re building it as a serial project for broadcasters/streamers and cultural venues, alongside a feature-length anthology cut for festivals and museum screenings with conversations and performances. The spirit is intimate and cinematic, so it can live in both worlds.

    What higher goals do you pursue with your art?

    Impact through empathy. I want to build emotional bridges so audiences can feel close to lives they might never live. In an age of information overload, I lean on a vérité, immersive language because emotion helps us truly care. If a film moves someone to see differently—to reach out, support, protect—then it’s done meaningful work. With When the Sirens Fade, the goal is not only to document, but to connect: to help safeguard culture by amplifying the people who keep it alive.|

    Tuxedo, LANVIN. Shirt, ETON. Zhanna Kadyrova, Shots, 2014–2023

    The editorial team extends its special gratitude to Galleria Continua, Les Moulins, for providing the location and assisting in the organisation of the shoot. www.galleriacontinua.com

    Interview: Aleksey Nilov
    Photography: Nick Naida

    https://officiel-online.com/lichnosti/intervju/sindbad-guggenheim-when-the-sirens-fade-eng/