За кожною великою музичною перемогою стоять сотні годин роботи, десятки людей і увага до деталей. Саме так народжувався альбом Y El Canto de Todas, відзначений Latin Grammy. Український звукорежисер Володимир Пунько, який працював над записом, міксуванням і мастерингом проєкту, в ексклюзивному інтерв’ю розповів про мистецтво слухати, силу емоції в музиці та місце України на світовій культурній мапі.
Читайте также: Світ втомився від шуму. І знову вчиться слухати музику та йде в мистецтво
— Яким був момент, коли ви дізналися, що альбом отримав Latin Grammy?
— Це був дуже хвилюючий момент. Я стежив за онлайн-трансляцією церемонії нагородження, і коли оголосили результат, емоції буквально переповнювали. На саму церемонію поїхати не зміг через низку обставин. Але навіть сама номінація вже була для мене великою подією. Десь глибоко всередині я вірив у перемогу, хоча зовсім її не очікував.
— Ви казали: «Досі не йму віри». Коли прийшло усвідомлення масштабу цієї події?
— Насправді це був жарт на камеру. Я чудово усвідомлював значення такої нагороди. Як і всі музиканти світу, тихо про неї мріяв.
— Що для вас означає тримати статуетку Grammy в руках? Чи змінило це відчуття себе як професіонала?
— Статуетка — це передусім визнання. Але спочивати на лаврах не можна. Тепер потрібно працювати ще більше. Водночас більше немає потреби підживлювати комплекс меншовартості й доводити, що українські професіонали можуть бути на найвищому рівні. Тепер це спокійна гідність людей, які сидять за одним столом зі світовими лідерами індустрії, залишаючись удома, в Україні.
Альбом, який відкриває світ жінок-композиторок
— Як почалася співпраця з Рафаелем Серраєтом та оркестром Львівської філармонії?
— Із Львівською філармонією я співпрацюю вже багато років як незалежний звукорежисер. Рафаель Серраєт також мав кілька проєктів із філармонійним оркестром. Так склалося, що адміністрація передала йому мої контакти для подальшої роботи над проєктом.
— Чим альбом Y El Canto de Todas особливий для вас?
— Як для інженера це був один із десятків проєктів, над якими я працював. Але як для музиканта й українця він дуже близький серцю. Альбом відкриває світ жінок-композиторок, хоч і латиноамериканських. Водночас ми маємо безліч українських авторок — Стефанію Туркевич, Лесю Дичко, Ганну Гаврилець, Вікторію Польову, Богдану Фроляк та багатьох інших, про яких досі говорять несправедливо мало.
— Наскільки складним був процес запису симфонічного оркестру?
— Найскладніше в будь-якому записі — створити атмосферу, у якій музиканти покажуть своє найкраще виконання. Під час роботи кілька чудових дублів довелося перервати через повітряні тривоги. Усе інше не є проблемою, якщо маєш знання, досвід, відповідне обладнання та еталонний звук у голові. За цим стоять тисячі годин навчання, слухання, праці, сліз і поту.
— Чи були моменти, коли ви розуміли: це щось справді особливе?
— Саме так і відбираються найкращі дублі. Коли під час прослуховування перехоплює подих, я просто обводжу номер виконання олівцем у партитурі.
«Музика — це про ідеї та емоції»
— Що важливіше у хорошому музичному записі: техніка чи емоція?
— Якщо говорити про техніку виконання, то саме вона допомагає донести емоцію. Музика — це про ідеї та почуття. Що стосується обладнання, то воно стоїть у моєму списку пріоритетів на останньому місці. Але чим воно якісніше, тим легше зафіксувати емоцію.
Читайте также: Герой нової digital-обкладинки L’Officiel — Hommes Езра Ґроте
— Якою була ваша роль у цьому проєкті?
— Усе, що стосується запису, відбору дублів, очищення матеріалу від шумів, міксування та мастерингу — було моєю відповідальністю.
— Які найбільші виклики виникають під час роботи з академічною музикою?
— Як і в будь-якій іншій музиці — емоційна складова. І тиша в коридорах.
— Чи має Володимир Пунько власний стиль у звукорежисурі?
— Думаю, це щирість і відкритість. Саме з цим я приходжу на кожну сесію запису.
Українська музика стає помітнішою
— Чи достатньо сьогодні в Україні уваги до академічної музики та звукорежисури?
— Академічне виконання залишається нішевим продуктом. Але оркестри, хори чи біг-бенди — це значно ширше явище, ніж просто академічна культура. Я працюю як із великими колективами, так і з камерними ансамблями, у концертних залах і студіях.
— Чи стали українські музиканти помітнішими у світі?
— Частково цьому сприяла вимушена розпорошеність по світу. Водночас це має й негативний бік для музичного життя в Україні. Але нікого не можна засуджувати: є війна, нестача ресурсів, фінансові труднощі.
— Що б ви порадили молодим музикантам і звукорежисерам?
— Читайте книжки, багато вчіться, розвивайтеся різносторонньо, вивчайте мови, намагайтеся потрапити в середовище професіоналів. Будьте скромними й учіться слухати власне серце.
Після Grammy
— Над чим працюєте зараз?
— Над можливістю виспатися. А паралельно — над кількома музичними проєктами, серед яких альбом хору «Гомін», який ми планували вже давно.
— Чому цей проєкт важливий для вас?
— Майже всі учасники хору — мої давні друзі та колеги ще з консерваторських часів. Дуже радію, що вони отримали можливість голосно заявити про себе. Це справжній феномен, про який ще писатимуть у книжках.
— Чи є у вас творча мрія?
— Сьогодні найбільша мрія — перемога України та справедливий мир. Якщо говорити про професію, то нещодавно я завершив роботу над зведенням опери «Летючий Голландець» у Болонському оперному театрі. Робота з музикою Ріхарда Вагнера — це вже найвищий пілотаж для академічного звукорежисера. А ще із задоволенням попрацював би з Лондонським симфонічним оркестром.
— Після Grammy — що далі? Що мотивує вас сьогодні найбільше?
— Статуетка ніколи не була самоціллю. Grammy — це лише шматок металу, але після такої нагороди від тебе завжди очікуватимуть найвищої якості. Музика не знає регалій. Мікрофонам байдуже до нагород, а звукова хвиля не зважає на авторитети. Таке визнання миттєво змінює оптику, через яку на тебе дивиться світ. Коли планку піднято до максимуму, кожен крок оцінюється під мікроскопом. Але найскладніше — не зовнішні очікування, а внутрішній цензор, який вимагає абсолютної безкомпромісності. Саме тому Grammy — не фініш і не місце, де можна розслабитися. Це нова відповідальність, постійна праця над хорошою музикою, розвиток власного смаку й культури. І якщо ця музика знайде місце в серцях інших людей — значить, усе було недаремно.
Читайте также: Переломні моменти долі та сімейні рани: Шерон Стоун вперше відкрила особисті історії
Залишити відповідь