Чарівні сни Димитрія Рибальченка

Димитрій Рибальченко – художник, для якого рисунок є не стільки технікою, скільки способом мислити й відчувати світ. Його роботи існують на перетині ремесла та уяви, де кожен образ народжується з тонкого діалогу між лінією, матеріалом і внутрішнім станом. Упродовж понад трьох десятиліть він створює цілі всесвіти – від шовкових каре Hermès до просторів, сценографій і об’єктів, залишаючись вірним одній ідеї: мистецтво як форма розповіді . У цій розмові ми говоримо не лише про творчий шлях, колаборації та знакові проєкти, а й про природу краси, уяву та ту внутрішню свободу, без якої неможливе справжнє мистецтво.

Ви є митцем у третьому поколінні. Що або хто передав вам любов до мистецтва та творчості?

Я походжу з родини митців – середовища, де мистецтво завжди займало центральне місце. Я виріс, занурений у цей світ, і моє ставлення до творчості сформувалося дуже природно, майже як щось очевидне. Мій батько та один із моїх двоюрідних дідусів працювали у сфері рисунка, що з дитинства глибоко сформувало мій погляд і чутливість. Інший двоюрідний дідусь обрав більш літературний шлях, зокрема перекладаючи твори Толкіна, відкриваючи для мене інший вимір уяви. Ще ближче до мене – моя партнерка, дизайнерка інтер’єрів, моя сестра-художниця та брат-архітектор – продовжують цю творчу присутність уже в моєму поколінні.

Загалом уся моя родина мала тісний зв’язок із мистецтвом. Мій український дід співав у хорі Київської опери й водночас був інженером мостів і шляхів, перш ніж приїхати до Франції у 1921 році. Моя двоюрідна бабуся була концертною арфісткою, а бабуся – піаністкою. Таким чином мистецтво було невід’ємною частиною нашого повсякденного життя – майже як родинна мова, що природно передається з покоління в покоління.

Якою дитиною ви були? Ваші роботи значною мірою присвячені уявним світам і мріям. Які це асоціації?

Я дуже любив своє дитинство. Значну його частину я провів за містом, неподалік Парижа, в оточенні дуже близькому до природи. Ця близькість глибоко сформувала моє сприйняття світу – зокрема любов до мрійливості та неквапливого споглядання.

Іноді було нудно, але сьогодні я бачу в цьому велику цінність: це простір, який дає змогу вигадувати, мріяти та творити. Я проводив багато часу, спостерігаючи за тим, що мене оточувало – хмарами, прожилками дерева, камінням, усіма цими випадковими формами, які дарує природа. Я перебував у стані справжнього споглядання і відкривав у цьому уявні світи.

Пізніше я дізнався, що це явище має назву – парейдолія, яку можна побачити, зокрема, у тесті Роршаха. Сальвадор Далі називав це «параноїдально-критичним методом». Цей спосіб бачити образи в абстрактних формах глибоко вплинув на мою творчість. До речі, малюнок, який я створив понад двадцять років тому для Hermès і який нещодавно був перевиданий під назвою Cheval Surprise, безпосередньо базується на цьому принципі: з плям і неоднозначних форм поступово відкриваються образи коней.

І ще один феномен супроводжує мене й досі – синестезія. У моєму випадку вона проявляється як спонтанні асоціації між кольорами, цифрами та літерами.

Завжди – і донині – літери та числа мають для мене конкретні кольори, які не змінюються. Ці асоціації є суто особистими і, наприклад, не збігаються з асоціаціями Кандинського (див. «Точка, лінія, площина», 1926).

Ваше ім’я нерозривно пов’язане з Домом Hermès. Як ви туди потрапили і з чого почався ваш творчий шлях?

Я завжди малював – майже інстинктивно. Тож для мене було природно здобути освіту в цій сфері. Я виріс із цією свободою уяви, яку живили природа, постійна практика рисунка та допитливість. Наприкінці навчання я почав працювати ілюстратором, коли мій батько запропонував мені допомогти йому з проєктом для Дому Hermès.

Він створив малюнок для пляжного рушника і попросив мене розфарбувати його гуашшю. Ми провели разом два чи три дні – працювали, розмовляли, слухали джаз і водночас розписували макет. Пляжний рушник – особливий об’єкт: малюнок призначений для друку на махровій тканині, що виключає дрібні деталі. Він має «жити» влітку – з яскравими небагатьма кольорами та сильною композицією. Лінії повинні бути чіткими, структура – міцною.

Ці обмеження мені дуже сподобалися. Вони вимагали графічної чіткості й високої читабельності рисунка. Саме так я представив свій перший проєкт Жану-Луї Дюма, тодішньому художньому директору Дому Hermès. Цей момент став початком довгої історії – це було понад 30 років тому.

Окрім шовкових каре, ви також створювали інші об’єкти та дизайни. Чи могли б ви розповісти про це детальніше?

Творити для мене – необхідність. Я не можу без цього існувати. І все починається з рисунка. Від самого початку творчий жест був для мене способом дослідження світу і пошуку нових форм його «написання» – через об’єкти, сценографії та простори, які я уявляю. Це можуть бути фреска для Le Bristol у Парижі, скляні мозаїчні фрески для Paris Paradis у Дубаї, вітрини для Hermès, Saint Laurent або Dior, або ж зовсім нещодавній VR-проєкт для Saut Hermès L’Appel du large.

Створювати – означає шукати ідеї, пропонувати точки зору, вигадувати нові способи бачити світ довкола. Це подорож, залишаючись на місці, прогулянка серед можливостей, відкритість до несподіваного. Кожен проєкт стає відкриттям: дивитися інакше, дозволяти собі свободу, легкість, відпускання контролю. Створення простору чи об’єкта – це експеримент, спроба, здивування, перетворення майстерні на живу лабораторію: для Hermès – powerbank Volt’H із фірмовим індикатором, ніж Herlag (Hermès / Laguiole) зі шкіряною ручкою, срібний браслет Glenan, циферблати виняткових годинників, перешкоди для Saut Hermès; для Fendi Casa – крісла та стільці Cerva; для Cristalleries Saint-Louis – Mini-Louis; для Saint Laurent – ігри та геймінгові столи.