Актор і офіцер 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Даніїл «Культура» Мірешкін виконує роль Одіссея у виставі «Одіссея ~ Меотида» режисера Івана Уривського. Для нього ця історія стала не лише переосмисленням античного міфу крізь досвід сучасної війни, а й особистим поверненням до театру після років служби. В інтерв’ю він розповів про роль, побратимство, травматичний досвід, силу мистецтва та про те, чому сьогодні шлях Одіссея особливо близький українцям.
Читайте также: 7 фільмів Венеційскього кінофестивалю — 2026, за прем’єрами яких слідкуватимуть всі
– Розкажіть про виставу. Чим особлива та цікава особисто для Вас ця роль та вистава?
– Коли я прочитав матеріал, у мене виникла аналогія: це сон ветерана при температурі сорок, який на ніч перечитав «Одіссею». А якщо серйозно – мені ж як актору найцікавіше переосмислення самої постаті героя.
Античний герой зазвичай наділений якоюсь силою чи якістю, недоступною звичайній людині. Сучасний герой: українець чи українка, які, не маючи надлюдських можливостей, у довгій війні щодня роблять відповідальний вибір: не здаватися, рухатися, повертати своє.
Окремо скажу: талант Уривського робить цей досвід видовищним, красивим і легким для сприйняття. Я дуже полюбив те, що в нас виходить. Сподіваюся, глядач розділить цю любов.
– Як Вам в ролі Одіссея? Що найлегше в цій роботі, що, навпаки, найважче?
– Найлегше – зрозуміти свого героя. Ще нещодавно я був командиром піхотного взводу, а це майже те саме, що проходить наш Одіссей. Ти сам пройшов шлях від бійця до командира: розумієш бійців – і несеш за них повну відповідальність. Вберегти особовий склад, забезпечити, навчити і при цьому виконати задачу. Одіссей – командир, який повернувся сам. Страшнішого, для відповідального командира важко уявити
Найважче – витримати творчий процес. Технічно я відвик, навик втрачається. А по суті, ця історія для мене болюча й тригерна. На кожній репетиції катаюся на емоційних гойдалках через власні спогади. Бо хочеться передати якнайточніше: переживання, побут війни, систему стосунків, побратимство. І коли щось відходить від того, як я це пам’ятаю, дається важко. Дякуючи команді й режисеру багато вдається.
А ще мені просто радісно опинитись в театрі. Виявляється, я теж повертаюся.
– Які актуальні символи закладені в цю виставу?
– Символізм тут скоріше територія режисера. Уривський із цим гарно справляється: у нього візуальне, символічне мислення, і він потрапляє дуже точно. Деякі моменти навіть мені спочатку були незрозумілі, а потім раптом піднімали спогади.
Закину маленький спойлер. У виставі є образ дерева. Я зчитую його як рід, як продовження роду, як цвіт майбутніх поколінь. Дерево проходить трансформації і наприкінці, через дії ворога постає в геть непривабливому вигляді. І вже під фінал я зрозумів, що крім очевидного, що ворог забрав у нас цвіт нації, особисто для мене це Серебрянський ліс, де стояв наш підрозділ.
Це заповідна зона. Поки ми тримали там оборону, ворог обстрілював позиції настільки щільно, що дерева перетворилися на патики. Ви, мабуть, бачили ці фото в інтернеті, вони жахають. А нам доводилося дивитися на це на власні очі: заповідник стає попелищем.
І Іван якимось чином просто в цей образ потрапляє. І це не єдиний такий момент, їх багато. Думаю, глядачеві буде цікаво прийти й самому відкривати те, що відгукнеться йому особисто.
– Як Вам працюється з Іваном Уривським? Це ваша перша спільна робота?
– Так, перша. І водночас складно й цікаво. Складно, бо я звик до психологічної, внутрішньої роботи з режисером: розбори, чому я тут це граю, чого хочу в цій сцені, що відчуваю. А Іван мислить візуально, образами – і дуже довіряє артистам у тому, що стосується внутрішнього розподілу. Тож цю роботу треба робити самому: розкладати образ, домовлятися з іншими артистами, шукати манки й гачки всередині героя.
Незвично. Але, по суті, це свобода. Просто спершу не знаєш, що з нею робити.
– Яка порада Івана на сьогодні Вам запам’яталася найбільше?
– Ширші мазки. Тримати ритм. Іван часто мені про це нагадує.
Річ у тім, що перед війною я працював у Українському Малому Драматичному Театрі, це камерний театр. Там глядач зовсім близько, і гра інтимна, рефлексійна: усе тонке, що відбувається всередині, він проживає разом з тобою. Велика сцена потребує ширшої подачі й іншого темпу. З цим я зіткнувся, ще у Театрі Лесі Українки, одразу після університету. А от з мікрофонами не працював ніколи: вони водночас і полегшують роботу, і ускладнюють її технічно.
Плюс останні роки я воював і випав із професії. Тож зараз, в процесі репетицій вертаю собі професійний акторський тонус. І виходить цікаво: вистава про повернення стала моїм власним поверненням.
– Що для Вас театр сьогодні?
– Театр завжди займався тим, що непідвладне часу. Звідси і його актуальність: ми працюємо зі смислами, які пройшли крізь усю історію людства, і саме тому вони впізнавані сьогодні. Це те, що глядачеві болить, — навіть коли він не збирався про це говорити.
Дивитися – це дія. І кількасот людей роблять її одночасно, в одну й ту саму секунду бачать одне й те саме. Тому театр часто «виробляє» не відповіді, а колективний чуттєвий досвід. Колективне проживання дуже важливе. Ми як суспільство не прорефлексували деякі наші колективні травми – Голодомор, Чорнобиль і т. д. Зараз ми можемо спробувати почати це робити, можливо почнемо з цієї війни.
Мені здається, що театр має взяти на себе відповідальність: допомогти суспільству увійти в розмову про найскладніші речі. Не дати відповіді. Відкрити розмову.
Питання ж усі загальносуспільні. Хто ми є і які ми є як українці, яким є наш шлях, яким є наш дім. Що в нас забирали десятиліттями і що нам ще належить собі повернути. Мова не лише про тимчасово окуповані території, а й про нас самих.
Тому ця робота здається мені важливою. Ми робим від себе можливе, А що глядач у ній побачить – залежить від попереднього досвіду кожного і від чуттєвого, який ми будемо створювати разом, під час вистави.
– Ми всі змінились, однозначно. Як за останній період часу змінилось театральне оточення? Чи з’явилися якісь нові традиції в колективах? Як змінився глядач сьогодні?
– Чесно скажу: важко судити, останні роки я був зайнятий трохи іншими справами. Знаю, що стався театральний бум і що театр набирає популярності, зокрема, і завдяки роботам Уривського.
Думаю, що з розвитком ШІ контент стане ще технологічнішим і загальнодоступним. Натомість вистава буває саме такою тільки раз і фактично зникне, після закінчення показу. Глядач бачить те саме, що й людина в сусідньому кріслі, у ту саму секунду. Наступний показ буде іншим. Сьогодні, коли в кожного своя стрічка і свої новини, єдність переживань – це розкіш. Думаю, глядач приходить, зокрема, за цим.
Щодо нових традицій – не візьмуся оцінювати. Хочеться вірити, що колективи зайняті пошуком ідентичності: шукають розуміння, який він, сучасний українець. І тут варто пам’ятати, з чого ми починали. Імперія працювала з українським театром прицільно: спершу відвела йому амплуа етнографії й водевілю – співи, вишиванки, сільський побут. Знищила «Березіль», Курбаса розстріляла. Нам двісті років відводили місце сільського й несерйозного. Тому український театр, який сьогодні бере світовий сюжет і робить його дотичним до власного досвіду, – це не лише пошана до класики. Це крок до пошуку себе, до тих нас, яких ворог століттями намагається знеособити.
Тому подивимося на театр за кілька років – яким буде він і якими будемо ми. Самому дуже цікаво.
— Як Вам вдається поєднувати театральну діяльність та службу у війську?
— Досить нелегко. Репетиційний процес рухається незалежно від того, є я на місці чи ні. А мені доводиться відлучатися: у мене кілька проєктів від бригади, це прямі службові обов’язки – і в зоні виконання, і задачі в Києві.
На фінальному етапі репетиції взагалі йдуть без вихідних, зранку до ночі. Через службу я не завжди можу бути присутнім, а потім треба наздоганяти.
Але сподіваюся, що воно дасть результат і ми зробимо круту, видовищну й насичену смислами роботу.
— Як служба у НГУ вплинула на ваше бачення творчості та реалізації ролей?
— Ще за кілька років до війни зʼявилось бажання не брати участь у халтурі я почав активно відмовлятися від проєктів. Через це довелося таксувати. Кілька років так і жив.
Служба цей ефект тільки посилила. Не обов’язково щоб проект був про війну, але в ньому має бути зміст. Рефлексія на події, травматичний досвід, взаємини між людьми, соціальні речі. Тем, до яких я небайдужий, вистачає, і в театрі та кіно з ними можна багато чого зробити.
Читайте также: «Смерть Робіна Гуда»: Г’ю Джекман постане в похмурому переосмисленні легенди
Просто після військового досвіду дуже гостро відчуваєш, цінність життя і цінність часу. Не хочеться гаяти ні його, ні свій талант. Хочеться робити класні проєкти з крутою, небайдужою командою.
– Відомо, що театр та мистецтво може лікувати, зцілювати. Наскільки актуально це сьогодні? І як має змінитися театр в подальшому, щоб він міг лікувати?
– Твердження гучне. Але так, театр буває терапевтичним: у залі можливо пережити катарсис, а такий досвід здатен змінити людину. Скажу тільки про себе.
Для мене ця робота частково такою і є. Працюючи над матеріалом, я проживаю те, що на війні прожити нема коли: втрати побратимів, морально складні етапи, фізично травмуючі події. На службі, здебільшого, для рефлексії немає ні простору, ні часу – ти мусиш рухатися далі. Мусиш продовжувати. Виявляється, все це нікуди не поділося і просто чекало.
І я підозрюю, що з цивільними те саме. Всі в русі, без перепочинку, зупинитися немає шансу. Ми ще не вдома. Ми на шляху – і ніхто не знає, скільки ще триматися. Одіссей теж не знав. І Пенелопа не знала.
Ось чим міф справді допомагає: він тримався тому, що в кінці все-таки є повернення. Не швидке, не легке, з утратами — але є. Людині, яка не бачить кінця своєму шляху, це, здається, потрібніше за будь-яку відповідь.
І я думаю, що час задаватись цими питаннями. Як воно, коли до цивільної людини повертається військова? А таких сімей у країні сотні тисяч. Яким буде наш дім після того, як його роками зневажав ворог? Як змінились ми на цьому шляху? І багато інших питань. Це вже теж частина повернення.
Чи буде терапевтичною наша вистава? Це скаже глядач.
– Як Ви ставитесь до тієї кількості скандалів, які розгортаються щотижня серед публічних людей. Чому їхня кількість збільшилась? Та чому в цьому є потреба на Вашу думку? Може це ніби розвага та спосіб відволіктись від переживань після обстрілів? Чи в цьому є необхідність для суспільства, так би мовити санітарна функція?
– Мене ця наша риса не лякає. Мені здається, за нею стоїть прагнення справедливості. Проблема є в тому, що суспільство в нас дуже різне: і культурно, і освітньо. Тож в цих суперечках ми, по суті, з’ясовуємо, хто ми є: шукаємо нашу спільність, домовляємось, що для нас норма, а що ні, яка поведінка прийнятна, які позиції і погляди. Так і будується суспільний договір. Але фокус треба тримати. Аби дійти до суті, а не довести свою правоту й знищити опонента. Це різні речі, і вони дуже легко підміняються. Має бути межа, яку ми не переходимо: посварилися, але далі разом працюємо на перемогу і побудову сильної державності. Бо нас мало. Ми одне в одного є, і варто триматися одне одного.
– При підготовці до вистави “Одіссея ~ Меотида” використовували документальний досвід. При роботі над ігровим кіно дуже часто також. Але багато людей досі шукають відповіді на питання: чи може сьогодні актор, який не є захисником України грати роль захисника? Ви якої думки дотримуєтесь?
– Наша вистава – це, можливо, перший випадок на українській сцені, коли співпраця театру з військовим підрозділом побудована настільки глибоко. Ідея народилася в Азові. П’єсу написав військовослужбовець підрозділу, Олексій Доричевський, він проводив години в розмовах з азовцями та їхніми сім’ями, щоб передати дух підрозділу. Декорації, костюми, реквізит – підрозділ теж тут, у роботі з театром та Іваном Уривським. Я залучений і як актор, і як консультант з бойової роботи. Я розповідаю, як це відбувається у хлопців на передовій і як це було в мене, коли я служив у піхоті. Азовці бували на репетиціях і давали фідбек.
А щодо самого питання… Подекуди актор без бойового досвіду може добре зіграти військового. Це питання таланту й консультацій. Проблема виникає в іншому: коли людина не поділяє цих поглядів, ніяк не долучена до допомоги війську. І при цьому грає захисника.
Оце вже цинізм. Люди жертвують життям, побутом, часто сім’ями і здоров’ям. І якщо транслювати це зі сцени й екрана береться байдужий – воно перетворюється на блюзнірство. Тоді це просто паразитування на темі.
Тож питання не в тому, чи служив актор. Питання в тому, чи він небайдужий, чи вивчав тему, чи є в проєкті людина, яка розбирається. Це про професійність для мене. Насправді, це ж не тільки акторів стосується. Тіж вимоги до всіх, хто береться працювати з такими питаннями. Просто актори на видноті, тож їм і дістається найбільше.
І я дуже сподіваюся, що в нас нарешті запрацює інститут репутації – той, про який ми говоримо ще з довоєнних часів. Люди, які мають велику суспільну увагу, відповідають за те, що несуть у маси. Особливо в такий момент історії.
– Чи необхідне сьогодні кіно про війну, про захист України? Яка має бути мета? І чи необхідно зосередитись на документальних фільмах? Чи мелодрами й інші жанри варто сьогодні знімати також?
– Правильної відповіді тут немає. Документальне кіно зараз справді виглядає першочерговим, просто тому, що момент треба зафіксувати. Ми – це багато в чому пам’ять про самих себе: про події, про попередні покоління, про їхні вчинки. А ще це свідчення, а нам добре відомо, як ворог уміє переписувати дійсність.
Але документ фіксує, що сталося. Він майже не пояснює, як із цим жити далі. Це вже робота художньої форми.
І я б сказав більше: те, як країна себе проговорить, вирішиться не в документалістиці. Коли ми не розповімо про себе самі й у повний голос, за нас це зроблять інші. Досвід у нас уже є, на жаль…
Тому потрібні всі жанри. У художній формі можна працювати з тим, що пояснює війну зсередини. Через категорії, з якими документальне кіно працює меньше. Азов, наприклад, у своїх кампаніях зараз працює з темою любові. І мелодрама теж має право бути: сотні тисяч сімей проживають цю війну як історію розлуки, очікування й повернення. Це не менш правдиво.
Питання лише в якості й у тому, чи є в проєкті люди, які розуміють тему зсередини: військові консультанти, творчі люди, які пройшли службу.
– На чому зосереджені сьогодні в роботі?
– Найбільше думаю про одну річ у своєму герої. Одіссей менший за обставини, об’єктивно менший: проти нього частина богів, природа, суперники, час. І в якийсь момент він все це приймає. Коли знаєш, що буде довго і важко, приймаєш це – і йдеш далі. Так свій шлях проходили і Одіссей, і Пенелопа. Так його проходить Азов. Так його проходять українці загалом.
І про Пенелопу окремо, бо ця історія однаково її. Вона робить те саме, двадцять років невизначеності, жодної певності і щодня – тримати дім, тримати памʼять і віру.
Моя роль – це лише частина вистави. Але від мене також залежить точність – те, чим вона наповниться: реальний досвід війни, реальні почуття, стосунки між побратимами, внутрішні процеси, які відбуваються з людиною на цьому шляху. Це для мене найважче. І найважливіше.
– Що допомагає Вам сьогодні триматися морально?
– Я важко проживаю те, що зараз не на бойовій роботі. Втрата сенсів «на цивілці» – поширена проблема для людей у схожій ситуації, і я не виняток.
Тримає відчуття, що те, чим я зайнятий, теж має вагу. Що я можу дати голос своїм побратимам, зокрема загиблим. Дати їм місце й шану в цій історії, нагадати про їхній вибір і про ціну, якою здобувається наша незалежність.
У театрі мені треба буде виходити до людей, яких я не знаю, і говорити з ними про дуже особисте для мене і водночас те, чого вони, напевно, не бачили. У війську поруч були ті, кому нічого з цього не треба було пояснювати. Тепер пояснювати, транслювати цей досвід – це і є частково моя робота. Тож, тримає саме вона.
Читайте также: Шарлотті Генсбур – 55! Кращі фільми за участі акторки
Залишити відповідь