Драматургиня, сценаристка та письменниця Наталія Ворожбит випустила першу велику збірку своїх п’єс «Про що ця п’єса?». У розмові з L’Officiel Ukraine вона розповідає, чому сучасна драматургія досі залишається на периферії літературного процесу, як війна змінила її письмо, навіщо мистецтву рефлексія під час війни та які теми українська культура ще тільки має наважитися осмислити.
Читайте также: Український фільм «Відбій повітряної тривоги» представлять на Venice Gap-Financing Market 2026
– Нещодавно вийшла Ваша перша велика збірка драматургії «Про що ця п’єса?». Як виникла ідея цієї книжки і що вона означає особисто для Вас?
– Мені запропонувала цю ідею головна редакторка видавництва Маша Курочкіна, а я насправді давно на це чекала, бо пишу все життя, маю багато постановок своїх п’єс, а в Україні було видано тільки дві п’єси окремими книжками. За кордоном, до речі, значно більше. В нас не прийнято видавати сучасну драматургію, хоча це теж література і драматурги часто почуваються на периферії літературного процесу. Насправді написаний текст дуже відрізняється від втіленого на сцені, а як про це дізнатися? Тільки прочитавши текст. Збірка для мене є логічним і довгоочікуваним результатом моєї роботи.
– За яким принципом відбиралися п’єси до збірки? Чи були тексти, які Ви вагалися включати або залишати поза книжкою?
– В збірку ввійшло тільки сім текстів, напевно, найбільш важливих для мене, принаймні в перших двох частинах. В останню ввійшли просто останні мої тексти, як найбільш свіжі, менш відомі. Збірка не випадково поділена на три частини – періоди мого життя, які збігаються з важливими періодами історії України: тексти до 2014, між 2014 і 22 роками, і після 24 лютого 22 року. Різні періоди – різна я, різна Україна, круті, жорсткі сходинки в нашій еволюції. Багато текстів не увійшло, тому я розраховую в майбутньому ще на одну збірку.
– Назва книжки «Про що ця п’єса?» звучить як запитання. Чи знаходите Ви на нього нову відповідь щоразу, коли пишете?
– Книжку названо «на честь» останньої п’єси в збірці і вона народилась якраз від письменницького відчаю, я не знала,про що можна писати п’єсу, якщо не про війну, а про війну вже дуже складно писати, слова виглядають безсилими і слабкими на фоні реальної трагедії, і саме про це цей текст. Далі все складніше і складніше відповідати собі на це питання.
– Як змінилася Ваша творчість після початку повномасштабної війни? Про що сьогодні Вам найважливіше говорити з аудиторією?
– Моя творчість, мабуть, стала більш вразливою, невпевненою, розгубленою, якщо так можна говорити про творчість. І я про це також говорю з аудиторією, бо вона теж в такому стані, і ми разом маємо знаходити сили, щоб жити і творити. Після 14-го року були злість, адреналін, шок від війни, море співчуття постраждалим і бажання негайно це припинити. Після 22-го з’явилися втома, спустошеність, ми всі тепер постраждалі, різною, звісно,мірою, співчуття на всіх не вистачає, з’явилося розуміння, що негайно припинити вже не вдалося і невідомо, коли вдасться, але треба знайти сили і розподілити так, щоб вистачило. Розуміючи, що це надовго, з’явилася потреба не тільки діяти, а і рефлексувати. І я рефлексую в своїх текстах.
– Як би Ви означили сучасний стан українського театру та драматургії? Які тенденції Вас надихають або, навпаки, турбують?
– Я б назвала це станом зростання. Театр починає усвідомлювати свою відповідальність, соціальну, а не тільки розважальну функцію, свою роль у війні. Мені подобається багато процесів, які відбуваються, виникають нові імена серед драматургів і режисерів, кілька потужних тандемів між ними, деякі керівники театрів вже готові впускати не тільки перевірену класику, а і щось модне,сучасне.
Але лякає дитяча самозакохана радість від того, що щось почало жевріти, і це спішать назвати «бумом» і хвалити себе, хвалити. Але насправді, якщо взяти ваги і виміряти дійсно ціннісне і конкурентноспроможне у світі з застарілим і традиційним, то це буде точно не на користь першого. Я іноді бачу дуже класно зроблені вистави, досить сучасно, з переаншлагами, але не можу відповісти собі на питання «Навіщо це зараз і навіщо це мені?»
– Українська культура переживає складний, але водночас дуже активний період розвитку. Яку роль мистецтво має виконувати під час війни?
– Пояснювати, хто ми є, пояснювати себе самим собі і світу. Фіксувати наш поточний стан, але і намагатися його відрефлексувати, заглядати в майбутнє. Нарощувати свою міцну культурну платформу, яку в нас постійно вибивають з-під ніг росіяни, багато століть нарощуючи свою культурну платформу за рахунок наших митців в тому числі.
Читайте также: У Парижі відкриють масштабну ретроспективу Viktor & Rolf
– Що сьогодні, на Вашу думку, найбільше потребує підтримки в українському культурному середовищі?
– Як завжди і в усі часи, все нове і контраверсійне, сміливе, незрозуміле, болюче і дивне, до чого в нас ще немає налаштувань. Якщо говорити про театр конкретно, то підтримка потрібна незалежним театрам, багато з них закрилися після повномасштабного вторгнення, а це були майданчики важливих експериментів, пошуків, мінішкол сучасного мистецтва.
– Над чим Ви працюєте зараз? Чого чекати читачам і глядачам найближчим часом?
– Сподіваюся дописати і випустити в цьому році велику прозову книгу і написати кілька п’єс на замовлення для німецького і українських театрів.
– Чи є серед Ваших п’єс така, яку сьогодні Ви сприймаєте зовсім інакше, ніж у момент написання?
– Є п’єси, які звучать інакше, ніж звучали, коли були написані. Це п’єса «Демони» 2005 року, наприклад. Тоді вона звучала як легка сатира на стосунки України і Росії, а зараз набула зловісного змісту і трагічного передчуття, чи п’єса «Зерносховище» 2009 року про Голодомор, яка була тоді історією про наше минуле, а зараз розповідає про геноцид українців сьогодні. П’єса «Саша, винеси сміття» 2014 року, де за змістом кияни готуються до наступу на Київ, виявилася на жаль, пророчою. А «Погані дороги» показують, як змінилися українці з 2014 року в своєму сприйнятті самоідентичності і війни, хоча, на жаль, не всі.
– Багато Ваших творів поєднують драматизм і гумор. Чому для Вас важлива іронія навіть тоді, коли йдеться про дуже болючі теми?
– Це дозволяє тримати дистанцію з драматичним і часто трагічним змістом, з одного боку рятує мене, з іншого – глядача, який завдяки цьому поєднанню гойдається на емоційних гойдалках від сліз до сміху і назад. Іронія допомагає найкраще розкрити людську природу, показати її у всіх протиріччях, але тут важливо залишатися на рівні своїх персонажів, а не над ними, сміятися і плакати разом, а не над ними, щоб не бути зверхнім. Ну і гумор взагалі –дуже важлива складова нашої культури, це не в кожній культурі так.
– Чи відчуваєте Ви сьогодні запит суспільства на чесні історії про сучасну Україну? Наскільки готова аудиторія до складних розмов?
– Готова як ніколи, хоча і скаржиться, що втомилась від війни і хоче розваг. Але саме зараз з нею треба говорити серйозно, саме зараз, коли в суспільства не приспана свідомість, через яку найважче пробитись. Коли людина страждає, як зараз, страждає від війни кожен українець, вона відкрита насправді, вона хоче розібратися в причинах і наслідках, хоче чути драми і трагедії інших, бо так легше пережити свої і відчути з кимось спорідненість і розуміння.
– Які теми в українській культурі, на Вашу думку, досі залишаються недостатньо осмисленими?
– Більшість тем недостатньо осмислені, ні в історії, ні в сьогоденні. В нас було не так багато часу, якихось 30 років, і те з них третина – в війні. Ми не встигаємо нічого осмислювати, або свідомо не хочемо. Згадую, коли я писала п’єсу про Голодомор, тоді ще живі свідки казали «нашо те погане згадувать» і забрали з собою назавжди ті безцінні спогади-свідчення. Так багато в чому. Ми не встигли осмислити наш радянський досвід, бо настали лихі 90-ті, не встигли осмислити 90-ті і Незалежність, як почався перший Майдан, не встигли перший, почався другий. Не встигаємо переосмислити наше фатальне кляте сусідство з Росією, наші стосунки з Європою, Польщею, багато чого.
А ще часто можемо і хочемо осмислювати, але не дозволяємо собі, бо не на часі.
Вмикається самоцензура під час війни, щоб не нашкодити, не розворушити якийсь дуже болючий конфлікт. Немає, здається, жодного твору про проблеми мобілізації, корупції, злочини серед представників поліції і військові злочини, ставлення до жінки у війську, роль чоловіка в Україні під час війни і таке інше, таке інше. Зрозуміло чому. На першому місці питання виживання, перемоги у війні. А тим часом цей ком неосмислених питань росте і може когось задавити.
Читайте также: Матьє Блазі знайшов у бібліотеці Габрієль Шанель книгу казок — і це надихнуло його на нову кутюрну колекцію
– Що сьогодні для Вас є головним критерієм хорошого тексту?
– Коли я знаходжу, навіщо це мені і навіщо це зараз.
– Що Вас мотивує і дає сили продовжувати працювати саме зараз?
– Бажання продовжуватись.
Залишити відповідь